Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

дівчина кинула за себе перше зернятко – і зробився густий, чорний, понурий ліс. Перед дівчиною рівним степом блищала ріка, наче срібна стрічка, звиваючися у різні кривульки та згини між зеленою травою. Дівчина трималася ріки, ішла берегом, відпочивала та спала під розлогими вербами, їла ягоди і так змучилася, що знемагала на силі. Раптом щось страшно зашуміло, ріка повернулась кудись, а Маруся почула за собою страшний голос чарівниці. Одначе дівчина ще завчасу вхопила друге зернятко, кинула за себе, а з нього зробилось широке море.

Сонце світило ясно, море спочивало тихо-тихо, а перед очима Марусі вились степові чайки, орли та кані. Дівчина з останніх сил ішла далі, тягнучи за собою прив'язаного на стяжку брата-барана. Десь з полудня Маруся дуже утомилася, густий піт великими краплями спадав з дівочого чола, щічки почервоніли. Дівчина сіла під копицею сіна, вийняла з-за пазухи гребінь, розпустила довгу косу і почала позчісувати її. Братчик-баранчик ліг біля її ніг. Легенький вітрець повівав від далекого моря та злизував краплю за краплею гарячого поту з дівочого лиця; сонце перебирало золоті волокна Марусиного волосся, купало його в ясній повені світла та прикрашало своїм вогняним блиском.

Братчик-баран схопився на рівні ноги, замекав, а над Марусиною головою повисла чорна, грізна хмара. У хмарі було видно чарівницю з розпущеними сивими кудлами, з лопатою та коцюбою. Вона спускалася просто на баранця та дівчину. Однак Маруся вийняла третє зернятко, кинула його за себе, а за нею стала висока льодова гора. З гори повіяло холодом, дівчина встала і сказала до братчика-баранця:

– Ходім далі…

Однак баран нічого не відповів, лише дріботів за сестричкою та скубав зелененьку травичку.

– Дівчино-рибчино, де йдеш? – несподівано запитав лицар, що не знать звідки станув перед Марусею на вороному коні в золотій збруї.

– У білий світ! – сказала перелякана Маруся.

– Не бійся, я царевич-лицар, полюю на тури в степу, а ти, певно, заблудилась, не знаєш доріженьки? – промовив так ласкаво, що аж дівчина засоромилася, опустила очі і ледве-ледве відповіла:

– Так, лицарю, я заблудила.

– Ходи ж за мною, я заведу тебе у мої палати, нагодую смачними стравами, напою медом-вином, – сказав лицар, скочив з коня та почав припрошувати дівчину, щоби вона сіла на вороного, бо він піде піхотою. – А у тебе що се?… Баранець? – запитав її лицар.

– Се мій братчик! – відповіла Маруся та взяла розказувати про лукаві вчинки чарівниці.

…Господоньку, Марусі ніколи не снилося, щоби коли вона була у княжій палаті!.. Тепер же завів її лицар до прехороших, ясних, просторих кімнат з великими вікнами, з багатою заставою, прибраних багряними парчами та шовковими поволоками, замаєних квітами, заставлених зеленими вазонами та засланих тяжкими різнокольоровими килимами.

– Ходи собі, куди хочеш, голубко! – припрошує молодий лицар.

– Та де мені в палати? – соромиться Маруся.

– Не говори таке! Прецінь люди всі рівні, всі однакові. Нема ані у княжни іншої душі, як у тебе, нема кращих очей у царівни над твої, нема гарнішого лиця і у королівни над твоє!.. – приговорює царевич.

– Та що ж з того? Мені якось тісно в тих палатах! Я воліла би працювати в полі, робити мою просту роботу, ніж в безділлі жити.

– Або ж думаєш, що в княжих палатах не можна нічого зробити доброго? – питає князь. – Не можна любити людей та бути корисним?!

– Та як?… Коли з тої палати не видно людської праці, не видно людського горя і сліз!

– Побачиш! Не журися! – каже князь та припрошує Марусю, щоб стала його жінкою-княгинею.

– Лицарю, лебедоньку, лиши мене, – з плачем говорила Маруся, – я не рівня тобі, шукай собі дружини у княжих палатах, в царських кімнатах!.. Глянь, як твоя мати зависним та недобрим оком дивиться на мене, вона не злюбить тебе через мене!.. Відпусти мене звідси, я не хочу, щоб ти через мене, сироту, занапастив свою долю!

– Не говори таке, стара цариця подобрішає, чей же не схоче, аби я, її єдиний син, марно пропадав, бо як не будеш моєю, мені і жити на світі не схочеться, – казав царевич.

А стара цариця, удова, ходила похмура, невесела та зажурена, як темна осіння ніч. Рідко коли і глянула на Марусю, а коли з нею стрічалась, то відверталася скоренько і йшла в другий бік. З сином була непривітна, нічого не говорила до нього, не обзивалася і тижнями, лише нищечком наглядала, куди її одинак ходить, що робить та як поводиться.

… Війна. Матінко Божа, хто би розповів все те, що тоді на нашій Русі-Україні діялося. Люті, дикі татари палили села, мордували старих і дітей, а дівчат брали на аркан, прив'язували до коня та тягнули у далекий ясир аж геть-геть за Перекоп. По Русі-Україні розлягався тільки біснуватий крик татарської орди та стогін конаючих. Молодий лицар лишив свою Марусю, зібрав військо та поїхав на карому коневі воювати татар. Воював довго-довго, Маруся свої очі видивила, чи не вертає суджений, але його не було, всі пісні виспівала, всю роботу зробила, свої ноги виходила на горбок над річкою, та що ж? Не було видно на степу коня вороного, ані збруї золотої, ані лицаря молодого.

А стара цариця ходила як сова. І словом не обізветься до бідної Марусі. У неї в очах був гнів та задум якогось лукавого вчинку тому дівчина аж дрижала перед самим поглядом цариці.

Була тиха, ясна маєва ніч. Місяць світив ясно, а в його блідім світлі купалися степ, палата, ріка і недалеке озеро. Маруся вийшла на свій улюблений горбок, щоб послухати, чи не почується стукіт кінських копит лицарських коней, чи не заірже карий кінь, чи не заблисне золота збруя… Але навкруг було тихо-тихо, як в могилі; лише лилик перелетить, хлюпне у річці риба або затягне пугач своє протяжне «пугу»… Втім, щось зашуміло, плеснула вода у річці, нахилилося гілля верб, зашелестіла тростина, а перед Марусею стала стара чарівниця, кощава та обросла мохом.

– А, ти тут, голубко? – зашипіла та показала до місячного світла свій єдиний зуб. – Не втечеш тепер, стара цариця віддала тебе мені. Годі, годі, душенько, силоміць пхатися в пани: вони кого-будь так легко не приймуть до себе!

– Та де ж я пхаюся в пани? – ледве промовила дівчина.

– Не пхаєшся?… Га, добре! А чого забрала ти красу у ранішньої зорі, свіжість у роси, ясність та погідність личка у сонця, а задуму у місяця?… Га?… Чого, чого взяла ти стрункість і стан у тростини, а красу очей у чистої водиці?…

– Я не брала, мені се Бог дав!

– Цить, ти